Tag Archives: Іран

Чи є стратегія для Майдану і чому мирний спротив дієвий?

21 Jan

30.11.2013 – цей матеріал я написала ще до початку протестів, а опублікувала http://www.pravda.com.ua/columns/2013/11/29/7003651/ того самого 30-го листопада. за той час чимало всього змінилося, та й майдан виявився дієвішим, ніж здавалося, але деякі речі підтвердилися. час писати інший, а цей хай буде під рукою.

Чи є сенс лишатися на вулицях? Як довго може тривати протест? Якою є роль опозиції? Чи можливо домогтися чогось без політиків? Що гірше – радикалізація чи маргіналізація протесту? І найбільш звична і популярна суперечка: чи дієвий протест без жертв і чи є відповідь на силовий сценарій? Дискусії про подальшу стратегію чи перебіг подій на #євромайданах в Україні спираються на особисту інтуїцію, враження, лишаючи українські події відірваними від світового контексту. Однак масові виступи відбувалися й відбуваються по всьому світу й давно досліджуються соціологами. У прогнозах на 2014 журнал «Економіст» відніс Україну до країн з високим ризиком масових виступів. Тоді як відносно масштабні протести мали б торкнутися 60 країн. Над цим матеріалом я почала працювати півтора роки тому, коли вирушаючи в постреволюційні Єгипет та Туніс прагнула розібратися, як учасники масових виступів долають розчарування. Після Майдану 2004-го наступні акції в Україні видавалися неефективними, що лише посилювало апатію населення. Останні роки на тлі велелюдних протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитовувался усіма партіями шляхом підкупу учасників, – віджили своє. Упродовж року в арабському світі, Туреччині, Росії, Польщі, Греції, Бразилії, США я спілкувалася громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами, що вивчають протестні рухи, запитуючи про те, як мирний спротив працює у сучасному світі. Результати дали привід думати, що в українців не так багато причин розчаровуватися у на перший погляд неуспішності акцій громадської непокори, які не слід плутати з системним відстоюванням власних прав.

Розвінчувачки міфів

У світі досі панує думка, що ненасильницький спротив не надто успішний. Американські соціологи Еріка Чіновет та Марія Стефан проаналізували 330 найбільших конфліктів з від початку 20-го сторіччя (з 1900 до 2006 року) і довели: мирний тиск населення на владу має удвічі більше шансів на успіх, аніж збройне протистояння. (Тоді як ненасильницька боротьба – це не лише застосування зброї, а й дії, які можна назвати неконституційними.) “До ненасильницьких заходів долучається у чотири рази більшості людей: це жінки, старі, діти, люди, які б не наважилися на ризикованіші кроки. Завдяки цьому рух може використовувати більше тактик та стратегій. Загальний страйк завдасть чималої шкоди опоненту, тоді як повстанці не мають змоги вдатися до такого способу,” – пояснює Еріка Чиновет. [Книгу Еріки цього року переклали українською. ]

Соціологи мають що заперечити й тим, хто нарікає на неготовність певної нації до активних дій, зважаючи на ментальність, історичний контекст: “Розглянувши такі параметри, як сила опонента, бажання і спроможність вдатися до репресій, регіон, історичний період, ми з’ясували, що жоден із цих факторів, в тому числі етнічність чи гомогенність населення, не впливає на шанси кампанії”.

Дослідження також довело що саме мирний, а не насильницький спротив, має більше шансів на успіх, у протистоянні з репресивним режимом. Зброя в руках чи вандалізм дають владі привід застосовувати силу у відповідь.

Не Майданом єдиним

Один з найвідоміших польських художників, що займається політично ангажованим мистецтвом, Артур Жмієвськи об’їздив півсвіту фільмуючи мітинги. Під час розмови Жмієвськи запитує: “чому, наприклад, іспанський рух “Індігнадос”, який виступає проти економічної політики, виводять на вулиці Мадрида мільйони людей. Але це призводить до системних змін?” Подібні думки чула від активістів грецького руху “Окупуй Синтагму”. Ті експериментували з впровадженням прямої демократії в Афінах, але через півроку згорнули наметове містечко.

Теоретики мирного спротиву пояснюють, що демонстрації та мітинги – лише одна із сотень стратегій. Неефективність однієї форми боротьби не означає неуспіх усієї кампанії. Якщо такий метод не діє, варто вдатися чи вигадати інший. Чи не головний ідеолог мирного спротиву Джин Шарп нарахував 198 методів ненасильницького спротиву. Їх він поділив на три категорії: протести та переконання (мітинги, любування, усі способи донесення інформації від ЗМІ до написів в повітрі, нагороди-висміювання, “переслідування” певних особистостей, звукові кампанії, культурні заходи), неспівпраця (політична й економічна: страйки, бойкоти, масові звільнення, відмови сплачувати податки, оренду, борги, остракізм певних персоналій) та ненасильницька інтервенція (ненасильницькі рейди та захоплення території, створення альтернативних інституцій). Політолог Харді Мерріман пропонує іншу класифікацію: населення робить те, чого від нього не чекають (виходить на вулиці, складає петиції) та коли населення не робить те, чого від нього очікують (бойкоти, відмова їздити в автобусах для чорних, тощо). За його словами, акції неучасті виявилися загалом дієвішими. 

Якщо спиратися на наукову термінологію, то після незалежності в Україні лише одного разу була здійснена масштабна і системна кампанія громадянської непокори – Помаранчева революція ( “України без Кучми” її підґрунтя). Решта акцій не мали системного характеру, чіткої мети, були разовими заходами чи просто спробами обуритися корупцією або нагадати про свої права.

На певному історичному етапі будь-яка тактика відживає своє, як це сталося з петиціями та розповсюдженням листівок. З часом опоненти цілеспрямовано дискредитовують чи копіюють методи активістів. Об’єднавча символіка покликана продемонструватити наявність однодумців. Після успіху помаранчевих стрічок Кремль ініціював подібну акцію з георгієвськими. Політичні партії в Україні дискредитували мітинги на Майдані. Хоча масові виступи людей в Єгипті, Тунісі, Туреччині, чи Бразилії чи не найкраще показують готовність населення до дій, здається, золота доба цього феномену може виявитися у минулому. Як Еріка Чиновет додає: “Під час Першої світової війна на Західному фронті тривала роками, бо армії з обох боків воювали за розкладом. Починали зранку, а ввечері розходилися по казармах.”   Continue reading

Чи чекати Ірану на перебудову?

4 Jul

Власне репортаж, що вийшов друком в “Українському тижні”: http://tyzhden.ua/World/83058

Новим президентом Ірану став Хассан Рухані – єдиний реформатор з-поміж допущених до виборів кандидатів. Його опоненти походили з консервативного крила, тоді як лібералам балотуватися не дозволили. Рухані – освічений дипломат, який володіє п’ятьма іноземними мовами, тео­лог, був членом Вищої ради національної безпеки й представляв країну на переговорах щодо ядерної проблеми. Його перемогу тегеранці відзначили вуличними святкуваннями. Той обі­­­цяв домогтися скасування міжнародних санкцій і повернути в політику «поміркованість, зрілість та здоровий глузд». Вісім років правління Махмуда Ахмадінежада (першого цивільно­­го президента від часів Ісламської революції 1979-го) позначилися посиленням консерватизму й конфронтацією із Заходом. Утім, попри очевидні зміни, уся повнота влади в Ірані лишається у Верховного лідера аятоли Алі Хаменеї.

Image

Залізна завіса для обраних

Іран, як і раніше, є однією з найзакритіших країн світу. Та порівняно з іншими мусульмансь­кими державами він сьогодні більше нагадує не країну, де перемогла Ісламська революція, а Радянський Союз часів 1980-х. Суспільство тут хай і вірить у непохитність режиму, проте живе подвійним життям – на вулиці й удома.

За кілька хвилин до посадки в Тегерані, як і всі жінки в літаку, покриваю голову хусткою, вдягаю поверх штанів цупку сукню з довгими рукавами. Саме такий вигляд повинна мати жінка в Ірані. Після Ісламської революції це не звичай, а закон.  Сусідка застерігає: не треба натягувати хустку на брови й закривати волосся, як це роблять арабки. Достатньо просто накинути її на голову. Видаватися консервативнішою за іранців і перебільшувати суворість режиму не варто. Це стосується усього.  У гостях мені одразу пропонують перевдягнутися – так чинять місцеві дівчата, які й без того привертають увагу яскравим макіяжем і зачісками, що перетворюють хіджаб на умовність.

Image

Image

Image.

Офіційно за атеїзм загрожує смертна кара, але деякі іранці зізнаються, що в Бога не вірять. Бачу, як поліція моралі зупиняє авто, щоб перевірити документи в хлопця й дівчини: їхати разом у машині може лише подружжя або брат із сестрою. З вікна будинку помічаю молодого тегеранця, який у самому спідньому проводить час із жінками біля басейну свого маєтку.

Релігійний закон суворо забороняє вживати алкоголь, але без нього гучні вечірки не минають. У Вірменії, Азербайджані, Туреччині ходять легенди про те, скільки п’ють їхні сусіди, які приїздять туди святкувати іранський новий рік Новруз.  Continue reading

хип-хоп жив 7: salome mc, iran

7 Jan


Я надто довго мовчала також і через те, що спершу треба було завершити всю цю хіп-хоп історію. Ні, це не незавершенний гештальт, а історія, яка насправді отримає продовження – на французькому радіо і в австрійському журналі. У цьому блозі це останній пост про хіп-хоп. Нарешті можна буде писати про щось інше.
 Іранка Саломе МС для мене справді відкриття, бо хоч убийте, я не уявляю, як вона робить це живучи в Ірані. Її колега, котрий не є політичним, а “соціальним” репером, скаржився, що вст справжні  іранські хіп-хопери перебралися за кордон, як от легендарний Хічхас. Але проблема в тому, що вони “перестали відчувати власний народ, а переймаються тим, що не можуть влаштуватися на новому місці – Лондон це чи Нью-Йорк.”   Continue reading

hip-hop ain’t dead 6: salome mc, iran & malek khemiri, armada bizerta, tunisia [en]

7 Jan

Salome MC, Tehran, Iran, 27 years

Salome MC is the first female rapper in Iran, where women are forbidden to perform solo. She is recording in her home studio. She earned the money for the equipment by giving English lessons. Salome MC is a graffiti and textile design artist. One of the few rappers to criticize the regime living in Iran.  Continue reading

Hip-hop is where the struggle is still alive

21 Nov

in English – see below

В печатном виде в декабрьском Esquire-Украина таки вышли  портреты арабских и персидских хип-хоп музыкантов, которые о своих странах рассказали куда больше остальных героев. О некоторых я уже писала, не совсем вскользь, но без ответов.  Каждый из них заслуживает куда больше внимания. Так как электронной версии журнала в природе не существует, а отсканированные страницы не разобрать, я делаю электронную версию  сама, выдавая день за днем все 10 портретов.  Но наше главное преимущество – бумага должна запеть. Какой же хип-хоп без музыки. 

This slideshow requires JavaScript.

  Continue reading

Солдати мистецтва, єднаймося!

13 Oct

“Друже, вибач, що так і не прислав своїх текстів”, – пише мені Малік з туніського гурту «Армада Бізерта». Я жу мушу зібрати все до купи, бо вже дедлайн, а я нарешті доробила цей текст/фото/профайл, що вже скоро вийде друком, і певно буде найполітичнішим із усіх привезених матеріалів. “Пробач, що не прислав тексти, але я дуже-дуже втомився. Ми щойно із Бейрута. Просто мушу тобі сказати, що там зустрів Тарека із Far3i, про котрого ти так багато розповідала. Справді, як ти й казала, ми мали познайомитися. Ми вирішили зробити щось разом.”

– Тареку, – пишу я в Амман. – Малек сказав, що ви зустрілися з Армадою?
– О, Армада грандіозна! Ти направду казала, що ми маємо познайомитися. 

Кожному із них я справді говорила, що з усіх музикантів, яких я зустріла, ці двоє мають знайти одни одного. Такі хвилини попри, дедлайн і купу справ, неймовірно красиві і трохи дивні. Continue reading

Uniting Arab Lands

27 Aug

Cairo

Перетнувши майдан Тахрір, де немає світлофорів, тягнучи за собою 20-кілограмову валізу з відламаним коліщатком у годину пік, розумію, що каїрську місію виконано. Минуло трохи менше трьох тижнів від початку мандрівники. Рамадан завершився позаминулої суботи. Я ж чомусь продовжую жити не вживаючи їжі до заходу сонця. Численні чаї з м’ятою і шипшиново-лимонні соки не рахуються. П’ють їх у численних “агвах” – вуличних кав’ярнях просто неба, де всі як один, як тут кажуть, “п’ють кальян’. В останній вечір розумію, що надто довго опиралася. Continue reading

Трошки Тахріру / A bit of Tahrir

18 Aug

20120818-153410.jpg

У каїрських віслюків дуже сумні очі. Тоді як каїрці на відміну від тегеранців посміхаются. Справа не в гостинності. Тегеранці не посміхаются не тому що не гостинні, а саме тому, чому прославилися своїми похмурими обличчями жителі СРСР.
Не маючи права на узагальнення, провівши лише якісь дні в цих краях, я все ж порівняю і додам наскільки різні ці країни. Continue reading

Босфор лікує

16 Aug

Босфор лікує все. Бродський писав, що якщо бракує свободи, треба жити в містах біля моря. У Тегерані насправді задихаєшся через її відсутність, а не смог. Її брак видно попри не сховані під хіджабами кучері перефарбованих блондинкок, попри їхні заклеєні пластирем носи після надто популярних тут пластичних операцій, попри фігурні закріплені гелем зачіски юнаків (такоі гривки достатньо, щоб вважатися геєм). Continue reading

повір, якщо зможеш

16 Aug

“Для Тебе це важливіше. Я ж бачу, як Ти стараєшся. Ну то й що, що за ці роки я ніколи не показував свого обличчя на фото. Якщо не виходить зробити з закритим обличчям, фотографуй як можеш. Це не так вже принципово, тим паче якщо ці фото надрукують тільки в Україні”, – каже мені один із молодих іранських музикантів (ще раз підкреслю, що забороненим його не назвеш, адже писати й співати йому ніхто не заважає, а от розміщувати музику на сайті, продавати диски чи виступати – в жодному разі). Тож ми їдемо до гір, якими оточений Тегеран, щоб зробити надцять зображень музиканта, що дивиться згори на своє місто для одного фотопроекту. На зроблених фото видно, що йому 29, а не більше, як на решті обкладинок його дисків, де очі закриває бейсболка. А вони – очі – можуть розповісти багато чого. Насправді – все навпаки. Щоб там не було – це просто фото для друку. У його випадку може

статися все. Хоча він і близько не опозиціонер. Він страшенно любить Тегеран і не хоче їхати звідси, а про реперів, котрі залишили свою країну каже, що ті перестали відчувати свій народ і співають про власні проблеми на новому місці – Лондон це чи Нью-Йорк, а не про те, що турбує іранців тут.

На прощання він тихо додає, що уперше говорить з журналістами про щось окрім музики і просить не друкувати деталі. Навіщо він це робить? Тому що “мені довіряє”.

Так само сказав і кінорежисер, котрий підказав, із ким зустрітися, й інший режисер-документаліст, чиї фільми заборонені до показу (для цього не треба знімати щось революційне – достатньо зобразити жінку без хіджаба). Він теж не хоче їхати звідси і все одно розповідає про те, що відмовився знімати життя всередині іранських помешкань не таким, як воно є. Краще вже не знімати ніяк, аніж лицемірити. Таким чином у цій країні навіть банальне зображення дівчини, в котрої вибилося пасмо волосся з-під хустки, а таких повно на вулицях міста, набирає сенсу. Розмови з ними усіма не підривають режиму. Все ж я знаю, що зізнання і гостра критика з вуст звичайної, хай і талановитоі людини, не зробить великої різниці для українського медіа, тож не хочу змушувати говорити більше тих, хто й так не приховує свою думку.

Я попереджаю, що якщо хтось не хоче відповідати на питання, то його можна пропустити, а після розмови перепитую, чи випадково вони не сказали чогось, що не мало б іти в друк під їхнім іменем. Більш того, додаю, що сьогодні попри те, що стаття надрукована в Україні й українською, той, кому потрібно, її прочитає, якою б неважливою вона не була. (Одна надія, що все викладене у цьому блозі, котрий навряд чи хтось помітить, написано настільки нелогічно і всупереч синтаксичним правилам, що гуглтранслейт не впорається).

Все ж вони всі як один кажуть: “та ні, пиши як схочеш.” Чому? Навіщо? “Тому що ми тобі довіряємо…”, – пояснюють знову. І подруга, котра на моє прохання везе мене на іфтар до своїх консервативних родичів, котрі насправді показові громадяни, пояснює їм, що «та ні – вона моя подруга», коли ті казали «ти ж обережніше, все ж журналіст».

Чомусь мені довіряють працівники міжнародного прес-центру, куди я справді не прийшла вчасно, бо…не встигла, бо… захворіла, бо під час подорожі, яка триватиме ще місяць, використала можливість таки завітати до іранськоі лікарні (дуже й дуже непоганої) й отримати рецепт на лікування від алергіі та якогось там синуситу на наступні 24 дні. Тож в результаті суворий директор міжнародного медіа центру, котрий вичитував мене, “де я вешталася”, сказав, що якщо мені потрібен був лікар і через це я не прийшла раніше, то його дружина мене оглянула би безкоштовно. Вірить мені й обов’язковий міністерський перекладач, котрого я зустріла напередодні від‘їзду. Його основне завдання – просто бути поруч з іноземним кореспондентом, куди б той не прямував. І замість стандартної оплати 150 євро на день для преси (300 для ТБ), погоджується на вдвічі меншу суму за півтори доби. (Тут і відповідь на муки совісті про те, що не вдалося дістатися Табрізу, де стався землетрус. 2 дні * 300 євро, плюс оплата їхнього водія за 600 км в один бік та гроші на готель для перекладача унеможливлюють роботу журналіста не менше заборон).

А я справді не лукавлю, говорячи, що мені бракує сил на цілодобову роботу. Сил то бракує, а роботи – трохи. Тож цей чоловік похилого віку, якого вже 20 років приставляють до західних журналістів, відпускає мене додому… І погоджується не супроводжувати до самого дому, щоб пересвідчитися, що далі я не буду робити свою роботу, яку їм важко зрозуміти, адже я не попросила їх зорганізувати чергове інтерв‘ю з черговим експертом із ядерних програм.

Чому і він довіряє? У нього немає підстав мені не довіряти. Зате я зможу нарешті проштовхнутися в вагон “тільки для жінок”, де вони в чадрах продають кольорову переважно рожеву та червону гаптовану білизну. Але я не фотографую продавчиню і жінок, бо тут категорично заборонено фотографувати, а таке фото сприймається як неповага. А якщо відверто, то просто в цьому винятку цінності в ньому немає. Бо я вже почала мислити, як усі, і зайвий раз не робити щось, якщо в цьому немає потреби – аби чого не вийшло. (Місцеві жінки, до речі, за відсутності чоловіків поводяться дуже розкуто й штовхаються так, що пересування у київському метро видається танцями на віденському балу).

У фото мого музиканта цінності куди більше з огляду на красиві сумні очі, але побачити їх можна буде лише в друковані версії чи в моєму архіві. І не тому що мені можна довіряти. Навряд чи. Під час минулого відрядження сюди я так само обіцяла не показати один кадр (який не мав інформаційного значення). Його я не показала, зате під час монтажу прогледіла фактично такий самий і таки все вийшло в ефір тоді ще загальнонаціонального каналу. Окрім людини, котра мені довіряла, той кадр не мав значення ні для кого…

І ще дивовижніше, коли тобі довіряють в країні, де так багато побудовано на недомовках і нещирості, де принаймні у столиці так багато людей живуть подвійним життям. Тут у дні Рамадану вдень закриті всі кав’ярні, заборонено вживати будь-що від сходу до заходу сонця, але вдома всі пригощають чаєм і навіть обідом. Тут, попри консервативну більшість, коли вже п‘ють алкоголь, то в незбагненних кількостях. Тут жінка не повинна сидіти на кріслі поряд з водієм, але чоловіки почуваються не комфортно, коли сідаєш позаду. Тут заборонене притягує, а правила спокушають…

Хоча в моїх зустрічах немає нічого особливого, бо я таки не спілкуюся з ворогами режиму, а просто з людьми, котрі міркують і знають своє суспільство. Але факт, що все ж все відбувається трохи в обхід правил (саме так все трапляється в Тегерані), робить банальну розмову дещо іншою.

Затягує й інше сприйняття реальності, а саме те, що в чужу гру починаєш не лише грати, а й думати і відчувати відповідно до чужих правил. Тож уже після кількох днів носіння одягу з довгими рукавами з обов’язковою сукнею чи манто до колін, достатньо вдягнути сорочку на кілька сантиметрів коротшу, щоб почуватися голою, почуватися незручно, почуватися винною за те, що щось робиш неправильно. Тож у +37 я таки вдягаю чорну сорочку, цупку сукню поверх довгих штанів і зав’язую хустку, щоб та ненароком не сповзла.

Після кількох розмов про спостереження і контроль дивуєшся, чому старий таксист опівночі привозить тебе під самісінькі двері, хоча здавалося вказав просто площу, куди б він мав тебе відвезти. І ось я не вірю старому таксисту, а вони – мої співрозмовники і відтепер друзі (не такі, як у фейсбуку, бо фейсбук тут заблоковано і поки тут дружать по-справжньому) кажуть, що просто довіряють, і я не знаю, що з цим робити. Бо собі довіряти куди важче, адже для друку доведеться уникнути деталей, імен і не бути надто критичною не тому, що хтось мені довіряє. Просто незважаючи на те, що сум від того, що ваги набувають речі, які нічого не варті, попри подвійні стандарти, які всмокталися у це забруднене повітря десятимільйонного оточеного горами мегаполіса, дуже хочеться повернутися туди, де тобі довіряють і де ця довіра щось дійсно означає…

%d bloggers like this: