Tag Archives: Іран

Чи є стратегія для Майдану і чому мирний спротив дієвий?

21 Jan

30.11.2013 – цей матеріал я написала ще до початку протестів, а опублікувала http://www.pravda.com.ua/columns/2013/11/29/7003651/ того самого 30-го листопада. за той час чимало всього змінилося, та й майдан виявився дієвішим, ніж здавалося, але деякі речі підтвердилися. час писати інший, а цей хай буде під рукою.

Чи є сенс лишатися на вулицях? Як довго може тривати протест? Якою є роль опозиції? Чи можливо домогтися чогось без політиків? Що гірше – радикалізація чи маргіналізація протесту? І найбільш звична і популярна суперечка: чи дієвий протест без жертв і чи є відповідь на силовий сценарій? Дискусії про подальшу стратегію чи перебіг подій на #євромайданах в Україні спираються на особисту інтуїцію, враження, лишаючи українські події відірваними від світового контексту. Однак масові виступи відбувалися й відбуваються по всьому світу й давно досліджуються соціологами. У прогнозах на 2014 журнал «Економіст» відніс Україну до країн з високим ризиком масових виступів. Тоді як відносно масштабні протести мали б торкнутися 60 країн. Над цим матеріалом я почала працювати півтора роки тому, коли вирушаючи в постреволюційні Єгипет та Туніс прагнула розібратися, як учасники масових виступів долають розчарування. Після Майдану 2004-го наступні акції в Україні видавалися неефективними, що лише посилювало апатію населення. Останні роки на тлі велелюдних протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитовувался усіма партіями шляхом підкупу учасників, – віджили своє. Упродовж року в арабському світі, Туреччині, Росії, Польщі, Греції, Бразилії, США я спілкувалася громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами, що вивчають протестні рухи, запитуючи про те, як мирний спротив працює у сучасному світі. Результати дали привід думати, що в українців не так багато причин розчаровуватися у на перший погляд неуспішності акцій громадської непокори, які не слід плутати з системним відстоюванням власних прав.

Розвінчувачки міфів

У світі досі панує думка, що ненасильницький спротив не надто успішний. Американські соціологи Еріка Чіновет та Марія Стефан проаналізували 330 найбільших конфліктів з від початку 20-го сторіччя (з 1900 до 2006 року) і довели: мирний тиск населення на владу має удвічі більше шансів на успіх, аніж збройне протистояння. (Тоді як ненасильницька боротьба – це не лише застосування зброї, а й дії, які можна назвати неконституційними.) “До ненасильницьких заходів долучається у чотири рази більшості людей: це жінки, старі, діти, люди, які б не наважилися на ризикованіші кроки. Завдяки цьому рух може використовувати більше тактик та стратегій. Загальний страйк завдасть чималої шкоди опоненту, тоді як повстанці не мають змоги вдатися до такого способу,” – пояснює Еріка Чиновет. [Книгу Еріки цього року переклали українською. ]

Соціологи мають що заперечити й тим, хто нарікає на неготовність певної нації до активних дій, зважаючи на ментальність, історичний контекст: “Розглянувши такі параметри, як сила опонента, бажання і спроможність вдатися до репресій, регіон, історичний період, ми з’ясували, що жоден із цих факторів, в тому числі етнічність чи гомогенність населення, не впливає на шанси кампанії”.

Дослідження також довело що саме мирний, а не насильницький спротив, має більше шансів на успіх, у протистоянні з репресивним режимом. Зброя в руках чи вандалізм дають владі привід застосовувати силу у відповідь.

Не Майданом єдиним

Один з найвідоміших польських художників, що займається політично ангажованим мистецтвом, Артур Жмієвськи об’їздив півсвіту фільмуючи мітинги. Під час розмови Жмієвськи запитує: “чому, наприклад, іспанський рух “Індігнадос”, який виступає проти економічної політики, виводять на вулиці Мадрида мільйони людей. Але це призводить до системних змін?” Подібні думки чула від активістів грецького руху “Окупуй Синтагму”. Ті експериментували з впровадженням прямої демократії в Афінах, але через півроку згорнули наметове містечко.

Теоретики мирного спротиву пояснюють, що демонстрації та мітинги – лише одна із сотень стратегій. Неефективність однієї форми боротьби не означає неуспіх усієї кампанії. Якщо такий метод не діє, варто вдатися чи вигадати інший. Чи не головний ідеолог мирного спротиву Джин Шарп нарахував 198 методів ненасильницького спротиву. Їх він поділив на три категорії: протести та переконання (мітинги, любування, усі способи донесення інформації від ЗМІ до написів в повітрі, нагороди-висміювання, “переслідування” певних особистостей, звукові кампанії, культурні заходи), неспівпраця (політична й економічна: страйки, бойкоти, масові звільнення, відмови сплачувати податки, оренду, борги, остракізм певних персоналій) та ненасильницька інтервенція (ненасильницькі рейди та захоплення території, створення альтернативних інституцій). Політолог Харді Мерріман пропонує іншу класифікацію: населення робить те, чого від нього не чекають (виходить на вулиці, складає петиції) та коли населення не робить те, чого від нього очікують (бойкоти, відмова їздити в автобусах для чорних, тощо). За його словами, акції неучасті виявилися загалом дієвішими. 

Якщо спиратися на наукову термінологію, то після незалежності в Україні лише одного разу була здійснена масштабна і системна кампанія громадянської непокори – Помаранчева революція ( “України без Кучми” її підґрунтя). Решта акцій не мали системного характеру, чіткої мети, були разовими заходами чи просто спробами обуритися корупцією або нагадати про свої права.

На певному історичному етапі будь-яка тактика відживає своє, як це сталося з петиціями та розповсюдженням листівок. З часом опоненти цілеспрямовано дискредитовують чи копіюють методи активістів. Об’єднавча символіка покликана продемонструватити наявність однодумців. Після успіху помаранчевих стрічок Кремль ініціював подібну акцію з георгієвськими. Політичні партії в Україні дискредитували мітинги на Майдані. Хоча масові виступи людей в Єгипті, Тунісі, Туреччині, чи Бразилії чи не найкраще показують готовність населення до дій, здається, золота доба цього феномену може виявитися у минулому. Як Еріка Чиновет додає: “Під час Першої світової війна на Західному фронті тривала роками, бо армії з обох боків воювали за розкладом. Починали зранку, а ввечері розходилися по казармах.”   Continue reading

Advertisements

Чи чекати Ірану на перебудову?

4 Jul

Власне репортаж, що вийшов друком в “Українському тижні”: http://tyzhden.ua/World/83058

Новим президентом Ірану став Хассан Рухані – єдиний реформатор з-поміж допущених до виборів кандидатів. Його опоненти походили з консервативного крила, тоді як лібералам балотуватися не дозволили. Рухані – освічений дипломат, який володіє п’ятьма іноземними мовами, тео­лог, був членом Вищої ради національної безпеки й представляв країну на переговорах щодо ядерної проблеми. Його перемогу тегеранці відзначили вуличними святкуваннями. Той обі­­­цяв домогтися скасування міжнародних санкцій і повернути в політику «поміркованість, зрілість та здоровий глузд». Вісім років правління Махмуда Ахмадінежада (першого цивільно­­го президента від часів Ісламської революції 1979-го) позначилися посиленням консерватизму й конфронтацією із Заходом. Утім, попри очевидні зміни, уся повнота влади в Ірані лишається у Верховного лідера аятоли Алі Хаменеї.

Image

Залізна завіса для обраних

Іран, як і раніше, є однією з найзакритіших країн світу. Та порівняно з іншими мусульмансь­кими державами він сьогодні більше нагадує не країну, де перемогла Ісламська революція, а Радянський Союз часів 1980-х. Суспільство тут хай і вірить у непохитність режиму, проте живе подвійним життям – на вулиці й удома.

За кілька хвилин до посадки в Тегерані, як і всі жінки в літаку, покриваю голову хусткою, вдягаю поверх штанів цупку сукню з довгими рукавами. Саме такий вигляд повинна мати жінка в Ірані. Після Ісламської революції це не звичай, а закон.  Сусідка застерігає: не треба натягувати хустку на брови й закривати волосся, як це роблять арабки. Достатньо просто накинути її на голову. Видаватися консервативнішою за іранців і перебільшувати суворість режиму не варто. Це стосується усього.  У гостях мені одразу пропонують перевдягнутися – так чинять місцеві дівчата, які й без того привертають увагу яскравим макіяжем і зачісками, що перетворюють хіджаб на умовність.

Image

Image

Image.

Офіційно за атеїзм загрожує смертна кара, але деякі іранці зізнаються, що в Бога не вірять. Бачу, як поліція моралі зупиняє авто, щоб перевірити документи в хлопця й дівчини: їхати разом у машині може лише подружжя або брат із сестрою. З вікна будинку помічаю молодого тегеранця, який у самому спідньому проводить час із жінками біля басейну свого маєтку.

Релігійний закон суворо забороняє вживати алкоголь, але без нього гучні вечірки не минають. У Вірменії, Азербайджані, Туреччині ходять легенди про те, скільки п’ють їхні сусіди, які приїздять туди святкувати іранський новий рік Новруз.  Continue reading

хип-хоп жив 7: salome mc, iran

7 Jan


Я надто довго мовчала також і через те, що спершу треба було завершити всю цю хіп-хоп історію. Ні, це не незавершенний гештальт, а історія, яка насправді отримає продовження – на французькому радіо і в австрійському журналі. У цьому блозі це останній пост про хіп-хоп. Нарешті можна буде писати про щось інше.
 Іранка Саломе МС для мене справді відкриття, бо хоч убийте, я не уявляю, як вона робить це живучи в Ірані. Її колега, котрий не є політичним, а “соціальним” репером, скаржився, що вст справжні  іранські хіп-хопери перебралися за кордон, як от легендарний Хічхас. Але проблема в тому, що вони “перестали відчувати власний народ, а переймаються тим, що не можуть влаштуватися на новому місці – Лондон це чи Нью-Йорк.”   Continue reading

hip-hop ain’t dead 6: salome mc, iran & malek khemiri, armada bizerta, tunisia [en]

7 Jan

Salome MC, Tehran, Iran, 27 years

Salome MC is the first female rapper in Iran, where women are forbidden to perform solo. She is recording in her home studio. She earned the money for the equipment by giving English lessons. Salome MC is a graffiti and textile design artist. One of the few rappers to criticize the regime living in Iran.  Continue reading

Hip-hop is where the struggle is still alive

21 Nov

in English – see below

В печатном виде в декабрьском Esquire-Украина таки вышли  портреты арабских и персидских хип-хоп музыкантов, которые о своих странах рассказали куда больше остальных героев. О некоторых я уже писала, не совсем вскользь, но без ответов.  Каждый из них заслуживает куда больше внимания. Так как электронной версии журнала в природе не существует, а отсканированные страницы не разобрать, я делаю электронную версию  сама, выдавая день за днем все 10 портретов.  Но наше главное преимущество – бумага должна запеть. Какой же хип-хоп без музыки. 

This slideshow requires JavaScript.

  Continue reading

Солдати мистецтва, єднаймося!

13 Oct

“Друже, вибач, що так і не прислав своїх текстів”, – пише мені Малік з туніського гурту «Армада Бізерта». Я жу мушу зібрати все до купи, бо вже дедлайн, а я нарешті доробила цей текст/фото/профайл, що вже скоро вийде друком, і певно буде найполітичнішим із усіх привезених матеріалів. “Пробач, що не прислав тексти, але я дуже-дуже втомився. Ми щойно із Бейрута. Просто мушу тобі сказати, що там зустрів Тарека із Far3i, про котрого ти так багато розповідала. Справді, як ти й казала, ми мали познайомитися. Ми вирішили зробити щось разом.”

– Тареку, – пишу я в Амман. – Малек сказав, що ви зустрілися з Армадою?
– О, Армада грандіозна! Ти направду казала, що ми маємо познайомитися. 

Кожному із них я справді говорила, що з усіх музикантів, яких я зустріла, ці двоє мають знайти одни одного. Такі хвилини попри, дедлайн і купу справ, неймовірно красиві і трохи дивні. Continue reading

Uniting Arab Lands

27 Aug

Cairo

Перетнувши майдан Тахрір, де немає світлофорів, тягнучи за собою 20-кілограмову валізу з відламаним коліщатком у годину пік, розумію, що каїрську місію виконано. Минуло трохи менше трьох тижнів від початку мандрівники. Рамадан завершився позаминулої суботи. Я ж чомусь продовжую жити не вживаючи їжі до заходу сонця. Численні чаї з м’ятою і шипшиново-лимонні соки не рахуються. П’ють їх у численних “агвах” – вуличних кав’ярнях просто неба, де всі як один, як тут кажуть, “п’ють кальян’. В останній вечір розумію, що надто довго опиралася. Continue reading

%d bloggers like this: