30.11.2013 – цей матеріал я написала ще до початку протестів, а опублікувала http://www.pravda.com.ua/columns/2013/11/29/7003651/ того самого 30-го листопада. за той час чимало всього змінилося, та й майдан виявився дієвішим, ніж здавалося, але деякі речі підтвердилися. час писати інший, а цей хай буде під рукою.
Чи є сенс лишатися на вулицях? Як довго може тривати протест? Якою є роль опозиції? Чи можливо домогтися чогось без політиків? Що гірше – радикалізація чи маргіналізація протесту? І найбільш звична і популярна суперечка: чи дієвий протест без жертв і чи є відповідь на силовий сценарій? Дискусії про подальшу стратегію чи перебіг подій на #євромайданах в Україні спираються на особисту інтуїцію, враження, лишаючи українські події відірваними від світового контексту. Однак масові виступи відбувалися й відбуваються по всьому світу й давно досліджуються соціологами. У прогнозах на 2014 журнал «Економіст» відніс Україну до країн з високим ризиком масових виступів. Тоді як відносно масштабні протести мали б торкнутися 60 країн. Над цим матеріалом я почала працювати півтора роки тому, коли вирушаючи в постреволюційні Єгипет та Туніс прагнула розібратися, як учасники масових виступів долають розчарування. Після Майдану 2004-го наступні акції в Україні видавалися неефективними, що лише посилювало апатію населення. Останні роки на тлі велелюдних протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитовувался усіма партіями шляхом підкупу учасників, – віджили своє. Упродовж року в арабському світі, Туреччині, Росії, Польщі, Греції, Бразилії, США я спілкувалася громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами, що вивчають протестні рухи, запитуючи про те, як мирний спротив працює у сучасному світі. Результати дали привід думати, що в українців не так багато причин розчаровуватися у на перший погляд неуспішності акцій громадської непокори, які не слід плутати з системним відстоюванням власних прав.
Розвінчувачки міфів
У світі досі панує думка, що ненасильницький спротив не надто успішний. Американські соціологи Еріка Чіновет та Марія Стефан проаналізували 330 найбільших конфліктів з від початку 20-го сторіччя (з 1900 до 2006 року) і довели: мирний тиск населення на владу має удвічі більше шансів на успіх, аніж збройне протистояння. (Тоді як ненасильницька боротьба – це не лише застосування зброї, а й дії, які можна назвати неконституційними.) “До ненасильницьких заходів долучається у чотири рази більшості людей: це жінки, старі, діти, люди, які б не наважилися на ризикованіші кроки. Завдяки цьому рух може використовувати більше тактик та стратегій. Загальний страйк завдасть чималої шкоди опоненту, тоді як повстанці не мають змоги вдатися до такого способу,” – пояснює Еріка Чиновет. [Книгу Еріки цього року переклали українською. ]
Соціологи мають що заперечити й тим, хто нарікає на неготовність певної нації до активних дій, зважаючи на ментальність, історичний контекст: “Розглянувши такі параметри, як сила опонента, бажання і спроможність вдатися до репресій, регіон, історичний період, ми з’ясували, що жоден із цих факторів, в тому числі етнічність чи гомогенність населення, не впливає на шанси кампанії”.
Дослідження також довело що саме мирний, а не насильницький спротив, має більше шансів на успіх, у протистоянні з репресивним режимом. Зброя в руках чи вандалізм дають владі привід застосовувати силу у відповідь.
Не Майданом єдиним
Один з найвідоміших польських художників, що займається політично ангажованим мистецтвом, Артур Жмієвськи об’їздив півсвіту фільмуючи мітинги. Під час розмови Жмієвськи запитує: “чому, наприклад, іспанський рух “Індігнадос”, який виступає проти економічної політики, виводять на вулиці Мадрида мільйони людей. Але це призводить до системних змін?” Подібні думки чула від активістів грецького руху “Окупуй Синтагму”. Ті експериментували з впровадженням прямої демократії в Афінах, але через півроку згорнули наметове містечко.
Теоретики мирного спротиву пояснюють, що демонстрації та мітинги – лише одна із сотень стратегій. Неефективність однієї форми боротьби не означає неуспіх усієї кампанії. Якщо такий метод не діє, варто вдатися чи вигадати інший. Чи не головний ідеолог мирного спротиву Джин Шарп нарахував 198 методів ненасильницького спротиву. Їх він поділив на три категорії: протести та переконання (мітинги, любування, усі способи донесення інформації від ЗМІ до написів в повітрі, нагороди-висміювання, “переслідування” певних особистостей, звукові кампанії, культурні заходи), неспівпраця (політична й економічна: страйки, бойкоти, масові звільнення, відмови сплачувати податки, оренду, борги, остракізм певних персоналій) та ненасильницька інтервенція (ненасильницькі рейди та захоплення території, створення альтернативних інституцій). Політолог Харді Мерріман пропонує іншу класифікацію: населення робить те, чого від нього не чекають (виходить на вулиці, складає петиції) та коли населення не робить те, чого від нього очікують (бойкоти, відмова їздити в автобусах для чорних, тощо). За його словами, акції неучасті виявилися загалом дієвішими.
Якщо спиратися на наукову термінологію, то після незалежності в Україні лише одного разу була здійснена масштабна і системна кампанія громадянської непокори – Помаранчева революція ( “України без Кучми” її підґрунтя). Решта акцій не мали системного характеру, чіткої мети, були разовими заходами чи просто спробами обуритися корупцією або нагадати про свої права.
На певному історичному етапі будь-яка тактика відживає своє, як це сталося з петиціями та розповсюдженням листівок. З часом опоненти цілеспрямовано дискредитовують чи копіюють методи активістів. Об’єднавча символіка покликана продемонструватити наявність однодумців. Після успіху помаранчевих стрічок Кремль ініціював подібну акцію з георгієвськими. Політичні партії в Україні дискредитували мітинги на Майдані. Хоча масові виступи людей в Єгипті, Тунісі, Туреччині, чи Бразилії чи не найкраще показують готовність населення до дій, здається, золота доба цього феномену може виявитися у минулому. Як Еріка Чиновет додає: “Під час Першої світової війна на Західному фронті тривала роками, бо армії з обох боків воювали за розкладом. Починали зранку, а ввечері розходилися по казармах.” Continue reading
So Far, So Close 