Tag Archives: ПАР

Чи є стратегія для Майдану і чому мирний спротив дієвий?

21 Jan

30.11.2013 – цей матеріал я написала ще до початку протестів, а опублікувала http://www.pravda.com.ua/columns/2013/11/29/7003651/ того самого 30-го листопада. за той час чимало всього змінилося, та й майдан виявився дієвішим, ніж здавалося, але деякі речі підтвердилися. час писати інший, а цей хай буде під рукою.

Чи є сенс лишатися на вулицях? Як довго може тривати протест? Якою є роль опозиції? Чи можливо домогтися чогось без політиків? Що гірше – радикалізація чи маргіналізація протесту? І найбільш звична і популярна суперечка: чи дієвий протест без жертв і чи є відповідь на силовий сценарій? Дискусії про подальшу стратегію чи перебіг подій на #євромайданах в Україні спираються на особисту інтуїцію, враження, лишаючи українські події відірваними від світового контексту. Однак масові виступи відбувалися й відбуваються по всьому світу й давно досліджуються соціологами. У прогнозах на 2014 журнал «Економіст» відніс Україну до країн з високим ризиком масових виступів. Тоді як відносно масштабні протести мали б торкнутися 60 країн. Над цим матеріалом я почала працювати півтора роки тому, коли вирушаючи в постреволюційні Єгипет та Туніс прагнула розібратися, як учасники масових виступів долають розчарування. Після Майдану 2004-го наступні акції в Україні видавалися неефективними, що лише посилювало апатію населення. Останні роки на тлі велелюдних протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитовувался усіма партіями шляхом підкупу учасників, – віджили своє. Упродовж року в арабському світі, Туреччині, Росії, Польщі, Греції, Бразилії, США я спілкувалася громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами, що вивчають протестні рухи, запитуючи про те, як мирний спротив працює у сучасному світі. Результати дали привід думати, що в українців не так багато причин розчаровуватися у на перший погляд неуспішності акцій громадської непокори, які не слід плутати з системним відстоюванням власних прав.

Розвінчувачки міфів

У світі досі панує думка, що ненасильницький спротив не надто успішний. Американські соціологи Еріка Чіновет та Марія Стефан проаналізували 330 найбільших конфліктів з від початку 20-го сторіччя (з 1900 до 2006 року) і довели: мирний тиск населення на владу має удвічі більше шансів на успіх, аніж збройне протистояння. (Тоді як ненасильницька боротьба – це не лише застосування зброї, а й дії, які можна назвати неконституційними.) “До ненасильницьких заходів долучається у чотири рази більшості людей: це жінки, старі, діти, люди, які б не наважилися на ризикованіші кроки. Завдяки цьому рух може використовувати більше тактик та стратегій. Загальний страйк завдасть чималої шкоди опоненту, тоді як повстанці не мають змоги вдатися до такого способу,” – пояснює Еріка Чиновет. [Книгу Еріки цього року переклали українською. ]

Соціологи мають що заперечити й тим, хто нарікає на неготовність певної нації до активних дій, зважаючи на ментальність, історичний контекст: “Розглянувши такі параметри, як сила опонента, бажання і спроможність вдатися до репресій, регіон, історичний період, ми з’ясували, що жоден із цих факторів, в тому числі етнічність чи гомогенність населення, не впливає на шанси кампанії”.

Дослідження також довело що саме мирний, а не насильницький спротив, має більше шансів на успіх, у протистоянні з репресивним режимом. Зброя в руках чи вандалізм дають владі привід застосовувати силу у відповідь.

Не Майданом єдиним

Один з найвідоміших польських художників, що займається політично ангажованим мистецтвом, Артур Жмієвськи об’їздив півсвіту фільмуючи мітинги. Під час розмови Жмієвськи запитує: “чому, наприклад, іспанський рух “Індігнадос”, який виступає проти економічної політики, виводять на вулиці Мадрида мільйони людей. Але це призводить до системних змін?” Подібні думки чула від активістів грецького руху “Окупуй Синтагму”. Ті експериментували з впровадженням прямої демократії в Афінах, але через півроку згорнули наметове містечко.

Теоретики мирного спротиву пояснюють, що демонстрації та мітинги – лише одна із сотень стратегій. Неефективність однієї форми боротьби не означає неуспіх усієї кампанії. Якщо такий метод не діє, варто вдатися чи вигадати інший. Чи не головний ідеолог мирного спротиву Джин Шарп нарахував 198 методів ненасильницького спротиву. Їх він поділив на три категорії: протести та переконання (мітинги, любування, усі способи донесення інформації від ЗМІ до написів в повітрі, нагороди-висміювання, “переслідування” певних особистостей, звукові кампанії, культурні заходи), неспівпраця (політична й економічна: страйки, бойкоти, масові звільнення, відмови сплачувати податки, оренду, борги, остракізм певних персоналій) та ненасильницька інтервенція (ненасильницькі рейди та захоплення території, створення альтернативних інституцій). Політолог Харді Мерріман пропонує іншу класифікацію: населення робить те, чого від нього не чекають (виходить на вулиці, складає петиції) та коли населення не робить те, чого від нього очікують (бойкоти, відмова їздити в автобусах для чорних, тощо). За його словами, акції неучасті виявилися загалом дієвішими. 

Якщо спиратися на наукову термінологію, то після незалежності в Україні лише одного разу була здійснена масштабна і системна кампанія громадянської непокори – Помаранчева революція ( “України без Кучми” її підґрунтя). Решта акцій не мали системного характеру, чіткої мети, були разовими заходами чи просто спробами обуритися корупцією або нагадати про свої права.

На певному історичному етапі будь-яка тактика відживає своє, як це сталося з петиціями та розповсюдженням листівок. З часом опоненти цілеспрямовано дискредитовують чи копіюють методи активістів. Об’єднавча символіка покликана продемонструватити наявність однодумців. Після успіху помаранчевих стрічок Кремль ініціював подібну акцію з георгієвськими. Політичні партії в Україні дискредитували мітинги на Майдані. Хоча масові виступи людей в Єгипті, Тунісі, Туреччині, чи Бразилії чи не найкраще показують готовність населення до дій, здається, золота доба цього феномену може виявитися у минулому. Як Еріка Чиновет додає: “Під час Першої світової війна на Західному фронті тривала роками, бо армії з обох боків воювали за розкладом. Починали зранку, а ввечері розходилися по казармах.”   Continue reading

Вітання з Південної Африки, або Мовчати, коли довкола панує несправедлисть – несправедливість сама по собі

19 Jul

Коли “Куста” Джек, повернувшись з Бостона, написав мені імейла “Я радий мати такого друга з України”, я зніяковіла. Напевно не менше, аніж коли у 89-му Мандела назвав молодого “Кусту” чи не найважливішим учасником спротиву. У день, коли Мандела святкує 95-ліття, а Навального посадили (Кусті саме пояснювала йому, в чому були проблеми радянського комунізму, в чому помилився Єльцин, Горбачов, що нині відбувається у Чечні), ми з “Тиждень” надрукували його інтерв’ю, яке розповідає не так про боротьбу з апартеїдом, а про те, що “навіть, якщо правопорушення не очевидні, завдання активістів виявити ці проблеми і вимагати осуду. Люди не повинні чекати, поки халепа докотиться до них”. Усе і трохи більше у самій розмові. І те, що “Куста” не малюється, коли каже, що він – щасливий, тоді, як його “соратники, що пішли в політику і сплять на шовкових простирадлах – глибоко нещасливі і емоційно виснажені люди.” У Бостон “Кусту” запросили на нагородження премії. За ним в аеропорт прислали таксі, а “Куста” про таке й не подумав і поїхав в на метро. ( Хоча він ще успішний бізнесмен). А про апартеїд, мені чомусь найсумнішою видалася історія про кіно.

А надіславши “Кусті” лінк на інтерв’ю, у відповідь дізначала, що той на Міжнародній конференції з шахів зустрів Каспарова, і переказав своє захоплення головною захисницею Хімкінського лісу Євгенією Чиріковою, з якою разом отримав ту саму нагороду.  Тим часом цим інтерв’ю я почну по-трохи знайомити усіх з  дивовижними людьми з усього світу – від Болівії та Західного Папуа до Пакистану та Мавританії, як я переконуюся (таки тримаючи тему блогу) виявляються географічно далекими, а насправді ще й якими близькими.

Image  Continue reading

несистемні герої

27 Jun

oscar and mook

“І я відповів Ево Моралесу (президенту Болівії), що не буду міністром з чотирьох причин: по-перше, не хочу стати крадієм, по-друге, брехуном, по-третє, ледацюгою, по-четверте – лизоблюдом,” – відповідає мені Оскар Олівера, який очолив один з наймасовіших виступів проти приватизації води в Кочабамбі, і зорганізувавши людей вигнав з Болівії Світовий Банк і транснаціональні корпорації, а на додачу місцеву армію й поліцію. (Потім, взявши за основу історію про боротьбу проти приватизації навіть дощової води зняли фільм “Навіть дощ” з Гаель Гарсіа Берналем. 

“Кхуста”, скажи, цей грінго все правильно переклав? – жартує Оскар зі свого давнього приятеля перекладача з іспанської Грега. Грег скаржиться, адже перекладати Оскара складно, бо в того, що не слово, то приказка, чи жарт. 

FSI

“Кхуста” Джек, що організував найуспішніший бойкот магазинів, що належали білим, під час апартеїду в Південній Африці, такий, що Мандела визнав його дієвішим за збройний спротив, віддає мені свою троянду, бо надмірно жестикулює, пританцьовує, а в руках ще ж треба втримати нагороду вручену стареньким Джеймсом ЛоусономContinue reading

%d bloggers like this: