З ввічливості танцювати на столі, з примусу гучно святкувати до ранку. Як мені пояснюють: війна тут тривала так довго, от і святкують відчайдушно.
“Чиї ключі?”- офіціант вибиває ритм в’язанками ключів від автівок, загублених під час танців. Власник одного крокує до припаркованої машини через весь квартал, забравши з собою повну склянку віскі. Не опускаючи її проїжджає через черговий блокпост. “Це ж Бейрут!” – не забуває додати поки у склянці дзеленчить льод. Гучні вечірки (можна й щодня), золоті пайєтки та завузькі вечірні сукні на місцевих жінках. Жінках неймовірно красивих, настільки, що чоловіки-іноземці починають говорити пошепки, ніби виправдовуючись за те, що виділяють ліванок серед інших. Забагато непотрібної їжі на столах, частина якої, здається, прямує одразу у смітник, Хамра і трохи Джемайзех, а головне гордість, з якою ведуться розмови про те, як бейрутці уміють святкувати, – це такий самий “маст”, як Чорнобиль і копанки для іноземного журналіста в Україні, як купання в ополонці, напівоголені українки на підборах, як холодець, кров’янка і салат під шубою (з обов’язковим “так, смачно”, бо не зрозуміють). 
So Far, So Close 