Каїр був у новинах в середині серпня. Тоді ми багато говорили про комендантську годину та надзвичайний стан. А потім – а потім, як завжди перестали говорити. Перестали настільки раптово, наскільки раптово з’явилося повідомлення про хімічну зброю в Сирії. Раптово усі канали (навіть ті, що зазвичай заощаджують) спрямували журналістів до Бейрута, очікуючи атак, фільмуючи “навали біженців”, немовби цих біженців не було доти. Бейрут раптово став центром світу. А потім – а потім так само раптово перестав ним бути, а медіа перестали говорити про біженців, нову війну, яка от-от мала початися. (Я окремо писала й напишу, чому ця війна початися не могла, як не могло початися те, що вже давно триває). От тільки за цей час ані в Бейруті, ані в Каїрі нічогоне змінилося. Окрім кількості медіа. 
Поки редакції передислоковували журналістів з Каїра в Бейрут, а оператор шведського телебачення у бронежилеті на даху п’ятизіркового готелю розгортав біля басейну тарілку для включення, я тихенько (як завжди на айфон) знімала ось цей матеріал про те, як єгиптяни шукають відради під час коменданської години поза фейсбуком та телевізором.
So Far, So Close 