“Eмад, все ж таки з чого мені почати? Я маю якісь епізоди: з Каїра, з Тунісу, Стамбула, Багдада, однак поки вони не тримаються купи, тому що щоразу дістаю камеру – сумніваюся. Хоча врешті зрозуміла, про що має йтися: не про “арабську весну”, не про Революцію, тим паче не про Близький схід. Я хочу розповісти про покоління – моє, наше. Покоління, яке живе в часи змін і революцій, про те, як воно долає розчарування і шукає натхнення, про запал та депресію, про особливі миті і буденність.
“У тебе мало часу, тому просто візьми когось одного і слідкуй за ним. Пам’ятаєш: love&hate – любов і ненависть”.
“Звісно пам’ятаю. Так, як у твоєму фільмі про шлюб єгипетської армії з народом. Про те, як єгиптянам набридло бути коханкою армії, тож вони вимагають узаконення стосунків. Любов і ненависть, а ще зміни… Зачекай, я ж вже почала. Алі! Я й так постійно його знімаю. Щоразу ми потрапляємо у якусь ситуацію, я фіксую цю зміну. love&hate”
Алі – мій улюблений нубійський репер зі шрамом від гумової кулі на щоці (від поліції). Цей шрам я бачила ще торік. Новий, на чолі, він отримав від Братів-мусульман. Музикант, у чиїх словах більше поезії, аніж у завчених цитатах, якими говорять старі диктори єгипетських видань. У 22 роки Алі звуть наймудрішим і найчесніши поетом революції й розчарувань. А ще він мій надійніший друг тут. Той, хто супроводжує тоді, коли варто бути не самій, єдиний, хто завжди передзвонить: “Я побачив пропущений дзвінок, вибач, все гаразд?” У в’язкому єгипетському хаосі це рідкість.
Ми не бачилася рік. Нині він ще жорсткіше говорить про розчарування і революцію, наводячи цитати з його улюбеної нині книжки – “Тихий Дон”. Саме тексти Шолохова надихають його на написання третього альбому про непевність, про часи коли дві потужні сили (армія та ісламісти) по-трохи знищують одна одну, тож їм – справжнім – варто відійти в сторону і просто споглядати за тихим плином Нілу час від часу нагадуючи, що вони все бачать.
So Far, So Close 