З деякими книгами так буває. Потрапляє тобі до рук, а ти, часом перегинаючи палицю, починаєш тицяти її усім знайомим і незнайомим аж до випадкових подорожніх. За відсутності паперової копії надсилаєш посилання. Книга Джона Кампфнера «Свобода на продаж. Як ми заробили грошей і втратили нашу свободу» саме з таких. Недарма вона отримала нагороду Джорджа Оруела. Ось уже три роки я наполегливо шлю її знайомим азербайджанцям та казахам, американцям і йорданцям, латиноамериканцям і індусам, не кажучи вже про китайців, росіян, любителів Італії, а особливо шанувальникам Лі Кван Ю. Все про що пише Кампфнер знайоме до болю і ніби очевидне. Особливість у тому, що Джон просто зміг одним з перших назвати речі своїми іменами й описати правила, за якими живе сучасний світ, де слово “демократія” часом краще замінити словом “держава з обраним урядом”. Зрештою, інтерв’ю у Кампфнера взяла, й воно вийшло у Тижні. Українською: http://tyzhden.ua/World/84320 , а також англійською: http://ukrainianweek.com/World/85837. Повна версія ось:
Письменник, журналіст, а тепер іще й радник компанії Google з питань свободи слова Джон Кампфнер у своїй книжці «Свобода на продаж» вивчає зростання у світі нового авторитаризму, сумісного з економічними, але не політичними правами. У своєму журналістському розслідуванні, яке охопило Сінгапур, Китай, Росію, ОАЕ, Індію, Італію, Британію та США, автор прагне зрозуміти, чому так багато людей із власної волі поступаються свободами заради економічного добробуту, таким чином підриваючи усталену концепцію Френсіса Фукуями про ліберальну демократію.
– Чим відрізняється авторитаризм XXІ століття від диктатур ХХ?
– У наш час виникла нова модель авторитарної влади. Вона відмінна від диктатури, яка була у ХХ столітті в СРСР, комуністичному Китаї, яку практикували режими Латинської Америки чи яка досі зберігається в Північній Кореї. У таких випадках держава керує, покладаючись на страх, наказами, які детально регламентують життя суспільства. Ця модель недієздатна, адже без особистих свобод люди не можуть дихати. Нині держава укладає пакт, суть якого в тому, що громадяни зберігають особисті свободи: як заробляти чи витрачати гроші, облаштовувати приватне життя, самі вирішують, як купувати і продавати своє помешкання, як подорожувати, де навчати дітей, лікуватися тощо. Тобто ти ніби сам обираєш власну «бульку», а вона чимала. Держава у це не втручається, але ставить вимогу: не лізти на її «територію», тобто не критикувати владу, не пхатися в політику та в процес ухвалення рішень. Усе це бачиться дуже резонним для більшості людей у світі, незалежно від історії, географії, культури. Кажу про це не без суму, адже особисто я з тих, кого називають бунтарями. Continue reading
So Far, So Close 