Archive | Стамбул RSS feed for this section

нехаризматичні лідери

20 Jul

1

Коли пакистанка Маріам, що десь там бореться із Талібаном, заходить до кімнати, довкола все осяюється від її життєствердного “гудморнінг”. Уся аудиторія регоче, коли та дотепно жартує над професорами. На останній з лекцій Маріам просить усіх згадати колегу, з котрим працювала разом, котрий й порадив потрапити у Fletchers’ Summer Institute у Бостоні. Як з’ясувалося, хлопець загинув в травні в автокатастрофі. Потім ми з’ясуємо, той був нареченим Маріам. Весілля вони б справили, щойно та повернеться із Бостона. Біла сукня чекає в шафі.

Брахім нині професор філософії в університеті, знає сім мов (п’ять європейських). Народився він рабом. У Мавританії досі існує рабство. У якщо рабиня мати, її діти кріпаки. Брахіму пощастило: щоб відкрити школу в його селі бракувало однієї дитини, тож для кількості взяли раба. Нині він бореться з рабством в Мавританії, де роблять вигляд, що такого не існує. І навіть дипломати у Парижі удають, що їх раби – просто прислужники. Рабсто сьогодні не робота на плантаціях. Найчастіше дівчат-рабинь скуповують аравійські шейхи. Брахіму скоро сорок. Він зазвичай мовчить і посміхається. Коли заговорив – замовкли ми.

Про Бенні Венду я писала, і про те, як на його очах в дитинстві в джунглях Західного Папуа солдати ґвалтували його тітку, а папуасів розпинали на хресті. Не встигла розповісти про те, як він пішов до школи й посміхався, коли йому в обличчя плювали індонезійські діти, бо Бенні – чорний, Бенні – папуас. Про те, як його ні за що запроторили за ґрати і як вперше в історії племенінний лідер втік з острова, залишившись живим. Тепер Бенні Венда – став голосом колонізованого краю, що лишається одним з найзакритіших місць на планеті. І справді Твіттер й Фейсбук для тубільців Західного Папуа стали чи не єдиним джерелом збереження культури. Заборонити соцмережі не вийде, бо Індонезія має чи найбільшу кількістю юзерів у світі. Коли Бенні лишається сам, його погляд скеровано донизу. Здається, згадує про щось. Щойно наближаєшся, крихітний Бенні щиро посміхається, і вмить здається, що добрішої людини годі шукати на всій .

Майкл, як і годиться хлопцеві з Сіетла, весь в татуюваннях. Хай там в Пекіні, де живе останні роки, весь час в костюмі. Його організація займається лише правничою допомогою тим, хто потрапив до “чорних “в’язниць” – кімнат в готелях й ресторанах у Китаї, де людей тримають без пред’явлення звинувачень. Державі дешевше заплатити за приміщення, аніж добудовувати черговий відділок, привертаючи увагу. Їхня допомога не виходить за межі юридичної, а також збору коштів для родин затриманих, хай й ті не знають, хто саме допоміг. В мільярдному Китаї Майклу поки легко загубитись. Тим паче вони все роблять тихо, без галасу. Майк розповідає про Трансибірську магістраль і друзів з Єкатеринбурга. Колись в Пекіні довелося відбивати випадкових дівчат у барі. Ті оцінили, що той (після дівчат) замість окулярів кинувся вберігати книгу Гоголя. Хай увечері мене запросили на 50-ту річницю Ходорковського – на відносно скромну та для мене пафосну терасу на Гудзоні (тож я у вечірній сукні й на підборах), перед тим ми з Майклом їмо найдешевшу піцу (два долари за два шматки + кола), примостившись на траві у Томкінс-сквер-парку.

Continue reading

Istanbul. Killing Me Softly

18 Sep

Я маю вийти на 54-ій зупинці. Час подорожі вимірюється трафіком. Пауза вимушена. Тому сентиментальні оповідки про сім схилів Аммана, героїчні – про так званих бійців Вільної сирійської армії, драматичні – про те, чому я так і не наважилася запитати у жінки, яка досі називає убитого невідомими рік тому Джуліана Мер-Хаміса – одного із засновників thé Freedom Theater у Дженіні ні слова про Джуліана, хоча ми просиділи із нею увесь вечір разом, і я переглянула всі її фото на Фейсбуку, зачекають. Так само, як і анекдоти переказані Славоєм Жижеком про цей же театр. 150 км, 4 години 15 хвилин – саме стільки зайняла дорога з аеропорту Ататюрк на самому заході Стамбула до майже найсхіднішої точки на іншому березі міста, де мені так гостинно надали прихисток на цей транзитних період перед остаточним поверненням.
Continue reading

непросто сто

6 Sep

Моя голова переповнена непотрібними знаннями. Як от про те, що в аеропортах Тегерана і Стамбула до інтернету можна підключитися тільки маючи місцевий номер телефону. В каїрському wi-fi оманливо не працює. У Дортмунді – немає сигналу в зоні для польотів поза Шенгенською зоною, навіть якщо ви заплатили три євро за картку, котра б мала працювати у всіх терміналах. У Старбаксі в аеропорту «Ататюрку» можна знайти  письмові столи з розетками.  У мюнхенському – можна взяти безкоштовну каву та копію the Wall Street Journal. У паризькому Шарль де Голль у жодному з терміналів не можна зберігати багаж.  В аеропорті Єревана коньяк кращий, ніж де-небудь у місті. Continue reading

Босфор лікує

16 Aug

Босфор лікує все. Бродський писав, що якщо бракує свободи, треба жити в містах біля моря. У Тегерані насправді задихаєшся через її відсутність, а не смог. Її брак видно попри не сховані під хіджабами кучері перефарбованих блондинкок, попри їхні заклеєні пластирем носи після надто популярних тут пластичних операцій, попри фігурні закріплені гелем зачіски юнаків (такоі гривки достатньо, щоб вважатися геєм). Continue reading

%d bloggers like this: