Archive | Світ RSS feed for this section

Як ми продали свободу. Джон Кампфнер про новий авторитаризм

2 Aug

З деякими книгами так буває. Потрапляє тобі до рук, а ти, часом перегинаючи палицю,  починаєш тицяти її усім знайомим і незнайомим аж до випадкових подорожніх. За відсутності паперової копії надсилаєш посилання. Книга Джона Кампфнера «Свобода на продаж. Як ми заробили грошей і втратили нашу свободу» саме з таких. Недарма вона отримала нагороду Джорджа Оруела. Ось уже три роки я наполегливо шлю її знайомим азербайджанцям та казахам, американцям і йорданцям, латиноамериканцям і індусам, не кажучи  вже про китайців, росіян, любителів Італії,  а особливо шанувальникам Лі Кван Ю.  Все про що пише Кампфнер знайоме до болю і ніби очевидне.  Особливість у тому,  що Джон просто зміг одним з перших назвати речі своїми іменами й описати правила, за якими живе сучасний світ, де  слово “демократія” часом краще замінити словом “держава з обраним урядом”. Зрештою, інтерв’ю у Кампфнера взяла, й воно вийшло у Тижні. Українською: http://tyzhden.ua/World/84320 , а також англійською: http://ukrainianweek.com/World/85837.  Повна версія ось:

Image

Письменник, журналіст, а тепер іще й радник компанії Google з питань свободи слова Джон Кампфнер у своїй книжці «Свобода на продаж» вивчає зростання у світі нового авторитаризму, сумісного з економічними, але не політичними правами. У своєму журналістському розслідуванні, яке охопило Сінгапур, Китай, Росію, ОАЕ, Індію, Італію, Британію та США, автор прагне зрозуміти, чому так багато людей із власної волі поступаються свободами заради економічного добробуту, таким чином підриваючи усталену концепцію Френсіса Фукуями про ліберальну демократію.

– Чим відрізняється авторитаризм XXІ століття від диктатур ХХ? 

– У наш час виникла нова модель авторитарної влади. Вона відмінна від диктатури, яка була у ХХ столітті в СРСР, комуністичному Китаї, яку практикували режими Латинської Америки чи яка досі зберігається в Північній Кореї. У таких випадках держава керує, покладаючись на страх, наказами, які детально регламентують жит­­тя суспільства. Ця моде­­ль недієздатна, ад­же без особистих свобод люди не можуть дихати. Нині держава укладає пакт, суть якого в тому, що громадяни зберігають особисті свободи: як заробляти чи витрачати гроші, облаштовувати приватне життя, самі вирішують, як купувати і продавати своє помешкання, як подорожувати, де навчати дітей, лікуватися тощо. Тобто ти ніби сам обираєш власну «бульку», а вона чимала. Держава у це не втручається, але ставить вимогу: не лізти на її «територію», тобто не критикувати владу, не пхатися в політику та в процес ухвалення рішень. Усе це бачиться дуже резонним для більшості людей у світі, незалежно від історії, географії, культури. Кажу про це не без суму, адже особисто я з тих, кого називають бунтарями.  Continue reading →

Advertisement

Tags: , , , ,

нехаризматичні лідери

20 Jul

1

Коли пакистанка Маріам, що десь там бореться із Талібаном, заходить до кімнати, довкола все осяюється від її життєствердного “гудморнінг”. Уся аудиторія регоче, коли та дотепно жартує над професорами. На останній з лекцій Маріам просить усіх згадати колегу, з котрим працювала разом, котрий й порадив потрапити у Fletchers’ Summer Institute у Бостоні. Як з’ясувалося, хлопець загинув в травні в автокатастрофі. Потім ми з’ясуємо, той був нареченим Маріам. Весілля вони б справили, щойно та повернеться із Бостона. Біла сукня чекає в шафі.

Брахім нині професор філософії в університеті, знає сім мов (п’ять європейських). Народився він рабом. У Мавританії досі існує рабство. У якщо рабиня мати, її діти кріпаки. Брахіму пощастило: щоб відкрити школу в його селі бракувало однієї дитини, тож для кількості взяли раба. Нині він бореться з рабством в Мавританії, де роблять вигляд, що такого не існує. І навіть дипломати у Парижі удають, що їх раби – просто прислужники. Рабсто сьогодні не робота на плантаціях. Найчастіше дівчат-рабинь скуповують аравійські шейхи. Брахіму скоро сорок. Він зазвичай мовчить і посміхається. Коли заговорив – замовкли ми.

Про Бенні Венду я писала, і про те, як на його очах в дитинстві в джунглях Західного Папуа солдати ґвалтували його тітку, а папуасів розпинали на хресті. Не встигла розповісти про те, як він пішов до школи й посміхався, коли йому в обличчя плювали індонезійські діти, бо Бенні – чорний, Бенні – папуас. Про те, як його ні за що запроторили за ґрати і як вперше в історії племенінний лідер втік з острова, залишившись живим. Тепер Бенні Венда – став голосом колонізованого краю, що лишається одним з найзакритіших місць на планеті. І справді Твіттер й Фейсбук для тубільців Західного Папуа стали чи не єдиним джерелом збереження культури. Заборонити соцмережі не вийде, бо Індонезія має чи найбільшу кількістю юзерів у світі. Коли Бенні лишається сам, його погляд скеровано донизу. Здається, згадує про щось. Щойно наближаєшся, крихітний Бенні щиро посміхається, і вмить здається, що добрішої людини годі шукати на всій .

Майкл, як і годиться хлопцеві з Сіетла, весь в татуюваннях. Хай там в Пекіні, де живе останні роки, весь час в костюмі. Його організація займається лише правничою допомогою тим, хто потрапив до “чорних “в’язниць” – кімнат в готелях й ресторанах у Китаї, де людей тримають без пред’явлення звинувачень. Державі дешевше заплатити за приміщення, аніж добудовувати черговий відділок, привертаючи увагу. Їхня допомога не виходить за межі юридичної, а також збору коштів для родин затриманих, хай й ті не знають, хто саме допоміг. В мільярдному Китаї Майклу поки легко загубитись. Тим паче вони все роблять тихо, без галасу. Майк розповідає про Трансибірську магістраль і друзів з Єкатеринбурга. Колись в Пекіні довелося відбивати випадкових дівчат у барі. Ті оцінили, що той (після дівчат) замість окулярів кинувся вберігати книгу Гоголя. Хай увечері мене запросили на 50-ту річницю Ходорковського – на відносно скромну та для мене пафосну терасу на Гудзоні (тож я у вечірній сукні й на підборах), перед тим ми з Майклом їмо найдешевшу піцу (два долари за два шматки + кола), примостившись на траві у Томкінс-сквер-парку.

Continue reading →

Вітання з Південної Африки, або Мовчати, коли довкола панує несправедлисть – несправедливість сама по собі

19 Jul

Коли “Куста” Джек, повернувшись з Бостона, написав мені імейла “Я радий мати такого друга з України”, я зніяковіла. Напевно не менше, аніж коли у 89-му Мандела назвав молодого “Кусту” чи не найважливішим учасником спротиву. У день, коли Мандела святкує 95-ліття, а Навального посадили (Кусті саме пояснювала йому, в чому були проблеми радянського комунізму, в чому помилився Єльцин, Горбачов, що нині відбувається у Чечні), ми з “Тиждень” надрукували його інтерв’ю, яке розповідає не так про боротьбу з апартеїдом, а про те, що “навіть, якщо правопорушення не очевидні, завдання активістів виявити ці проблеми і вимагати осуду. Люди не повинні чекати, поки халепа докотиться до них”. Усе і трохи більше у самій розмові. І те, що “Куста” не малюється, коли каже, що він – щасливий, тоді, як його “соратники, що пішли в політику і сплять на шовкових простирадлах – глибоко нещасливі і емоційно виснажені люди.” У Бостон “Кусту” запросили на нагородження премії. За ним в аеропорт прислали таксі, а “Куста” про таке й не подумав і поїхав в на метро. ( Хоча він ще успішний бізнесмен). А про апартеїд, мені чомусь найсумнішою видалася історія про кіно.

А надіславши “Кусті” лінк на інтерв’ю, у відповідь дізначала, що той на Міжнародній конференції з шахів зустрів Каспарова, і переказав своє захоплення головною захисницею Хімкінського лісу Євгенією Чиріковою, з якою разом отримав ту саму нагороду.  Тим часом цим інтерв’ю я почну по-трохи знайомити усіх з  дивовижними людьми з усього світу – від Болівії та Західного Папуа до Пакистану та Мавританії, як я переконуюся (таки тримаючи тему блогу) виявляються географічно далекими, а насправді ще й якими близькими.

Image  Continue reading →

Tags: , , , ,

Як воно дівчині подорожувати самій Близьким сходом

15 Jul

Image

“А можу я мати чотирьох чоловіків одразу, якщо усіх забезпечу фінансово?” – перепитую в афганців, серед яких декілька борців з корупцією, один розбудовує демократію, інший допомагає сиротам, ще одна – депутатка місцевого парламенту (друга дружина у чоловіка). Молодші – неодружені, старший має чотирьох жінок, але за цим – трагічна історія: закохана дівчина вчинила самогубство, дізнавшись, що той вже побрався і хоче мати лише одну дружину. Відтоді чоловік не відмовляє закоханим і пояснює, що нині “усі його дружини щасливі жити разом.” Умова одна: облаштувати кожній гідне життя.
“Все ж, коли справа в грошах, то чи я можу мати чотирьох чоловіків, якщо усіх забезпечу?”
“А ти ліпше май чотирьох чоловіків, які забезпечать тебе”, – жартує молодий правозахисник з Кабула. – “ Насправді, ніколи не думав, як воно ділити дружину з трьома чоловіками”.
“Давайте, змінимо тему”, – тихенько промовляє той, що має чотирьох. Перед тим він ще тихіше зауважив: “Хіба я не знаю європейців, які неформально мають не одну дружину, просто приховують”.

Цього разу я на своїй території: ми в Гаазі на Світовому форумі верховенства права. Якби я була в Афганістані, навряд чи посміла б насміхатися з місцевих звичаїв. Там, в гостях, можна непогоджуватися з правилами, але заперечувати й розпитувати треба обережно. Не знаєш, на яку рану насипеш солі. Твої співрозмовники могли не з власної волі погодитися на шлюб з нареченими, котрих обрали батьки; відмовлялися від стосунків з коханими, бо ті – з ворогуючих родини.

Continue reading →

Tags:

Like A Hobo

7 Jul

photo (17)

 

I’ve never yearned
for anybody’s fortune
The less I have
the more I am a happy man

Я завжди комплексувала, що не мала роботи, пов’язаної з фізичною працею. Здавалося без цього не зрозуміти людей, які  працюють фізично. Аж ось усвідомила, що мені її не бракує. Десь двічі чи тричі на тиждень я тягну за собою валізу. Везу її усіма автобусами, трамваями, електричками, щоб від знайомих, котрі прихистили мене в одному спальному районі чергового мегаполісу переїхати до знайомих, котрі живуть на іншій околиці.  Моя голова переповнена непотрібними знаннями про всі аеропорти, де бувала. Так само я  добре знаю, в яких зі старих міст (як от в Лондоні чи Нью-Йорку) у метро немає ескалаторів, а ліфти на вічному ремонті. Особлива подорож з/до аеропорту: кілька пересадок, кілька рівнів вузькими сходами з валізою й наплечником. В обох – з десяткок книжок. От вона регулярна фізична праця. Діставшись до 8-го терміналу JFK (додаю фотозвіт) з метро, до якого з дому 20хв, я хоча чотири роки як не була в Парижі з острахом пригадую, що паризьке метро глибше й вужче за ньюйорське,  з ескалаторами куди гірше (тобто фактично немає), тоді як валізу заледве протиснути через турнікет.   Continue reading →

Tags: , , ,

нью-йорк та ньюйоркці

29 Jun

“О, четвертак. Знадобиться для пральні”, – каже Джефф – аналітик, чия компанія проводить  опитування для виборчої кампанії Барака Обами. Тут, в Нью-Йорку, мало хто має вдома пральну машинку. Про Джефа та його друзів – команду, яка провела найперші тарґетовані вибори, засновані на ретельній роботі з інформацією –   щойно зробив  величезний матеріал “New York Times Magazine”: Data You Can Believe In.   “Так, звісно, всі свої. Вони всі були на моєму весіллі”, – каже Джефф, коли показую йому ілюстрацію з журналу. Під час інтерв’ю (я прийшла поговорити, як виглядатимуть вибори майбутнього)  ми стоячи  п’ємо  каву у звичайнісінькій кав’ярні. Манхеттенці звикли стояти, а не влаштовуватися зручно у крісла.

jeff

Все одно ми зустрічаємося в кращих, аніж минулого разу умовах.  Тоді до його офісу мені довелося йти пішки дві з половиною години, бо одразу після урагану Сенді метро з Брукліну до Манхеттена затопило. Джефф тоді ночував у власному офісі, бо вдома не було електрики, а до виборів лишалося шість діб. Тоді він спрогнозував результати виборів у найбільш проблемних штатах. Його  дані, тобто  внутрішні дані штабу, відрізнялися від тих, що розповсюджувала преса, але виявилися  абсолютно точними у ніч виборів. Про це я часково ще тоді писала тут: http://tyzhden.ua/World/64454   Цей запис не про те, чому Джефф, чия робота заснована на детальному опрацюванні данних, є першим критиком надто ненадійної політики приватності,  яка дозволяє  американським компаніям і уряду стежити за своїми громадянами. Зараз я пишу про життя ньюйоркських персонажів.   Continue reading →

Tags: ,

несистемні герої

27 Jun

oscar and mook

“І я відповів Ево Моралесу (президенту Болівії), що не буду міністром з чотирьох причин: по-перше, не хочу стати крадієм, по-друге, брехуном, по-третє, ледацюгою, по-четверте – лизоблюдом,” – відповідає мені Оскар Олівера, який очолив один з наймасовіших виступів проти приватизації води в Кочабамбі, і зорганізувавши людей вигнав з Болівії Світовий Банк і транснаціональні корпорації, а на додачу місцеву армію й поліцію. (Потім, взявши за основу історію про боротьбу проти приватизації навіть дощової води зняли фільм “Навіть дощ” з Гаель Гарсіа Берналем. 

“Кхуста”, скажи, цей грінго все правильно переклав? – жартує Оскар зі свого давнього приятеля перекладача з іспанської Грега. Грег скаржиться, адже перекладати Оскара складно, бо в того, що не слово, то приказка, чи жарт. 

FSI

“Кхуста” Джек, що організував найуспішніший бойкот магазинів, що належали білим, під час апартеїду в Південній Африці, такий, що Мандела визнав його дієвішим за збройний спротив, віддає мені свою троянду, бо надмірно жестикулює, пританцьовує, а в руках ще ж треба втримати нагороду вручену стареньким Джеймсом Лоусоном.  Continue reading →

Tags: , , , , ,

амман-і-я 1: де живуть усі арабські чорні коти

20 Sep

 

– Цього разу я дійсно не знаю, коли повернуся.
-Ти завжди так кажеш, а потім повертаєшся.

У цьому ‘завжди’ те, чого я сама себе позбавляю і, що так ціную знайшовши деінде – постійність. Моя постійність у вигулюванні Ярда та Кебріде (арабською ‘сірник’) десь близько другої ночі, а особливо відтоді, як я навчилася саможутки поратися із ними обома. Хай Кебріде й віддячив мені наостанок з’їденими капцями, які я з таким боєм відвойовувала у водія єгипетської маршрутки. Постійність у тому, що рівно о четвертій на мій диван просто неба вилазить Зулу, – єдиний кіт у світі, на якого у мене немає алергії.
– Справді немає? Це ж ще один доказ, що він диявол. Ти знаєш, що в арабських оселях чорних котів немає. Це не просто забобона. В нас щиро вірять, що саме всередині цих істот живе демон.
– Вахід, якщо чорних кицьок не тримають в хатах, то куди ж вони всі діваються? Значить десь має бути місце, де живуть всі арабські чорні коти?
-Знаєш, я сам весь час думаю про те й це місце.  Continue reading →

Tags: , , , ,

%d bloggers like this: