Я згадувала його у цьому блозі не раз. Найголовніше не те, хто він та який, а суть того, що він говорить. І ось можна й про це – після друку в ТИЖНІ. Тут же ще й зі вступом і трохи детальніше, тому що кількість знаків річ для друку принципова. Я зустрічаюся з Яссіром Аббудом у йорданському місті Ірбід поблизу кордону із Сирією. Після тривалих розмов повстанці, які лікують поранення у сусідній країні, допомогли організувати зустріч із своїм керманичем, хоча за домовленістю із йорданською владою той не мав спілкуватися із журналістами. Яссір Аббуд приїхав у Йорданію на кілька днів на переговори із іншими впливовими членами сирійської опозиції та Вільної сирійської армії. З колишнім полковником, а нині генералом ополчення ми спілкувалися кілька годин. На відео з YouTube, на якому Яссір Аббуд повідомляє про те, що приєднується до повстанців, довкола нього 14 озброєних бойовиками у чорних масках. Картинка виглядає загрозливо. У житті колишній полковний говорить дуже спокійно і врівноважено. Після інтерв‘ю щиро цікавиться скільки українських журналістів бували тут на йорданському кордоні, запитує про те, що думають про ситуацію у Сирії український уряд та громадяни. Ще одне питання, на яке він не може знайти відповіді – позиція російської влади. Сирієць, де традиційно симпатизували росіянами, сподівається, що громадяни Росії не підтримують свою владу і співчувають загиблим. На зустріч Аббуд прийшов у цивільному, тому що не мав бути вдягненим у військову уніформу у чужій країні. Саме тому довго відмовлявся робити фото – без однострою воно могло б виглядати непрезентабельно, як на його поcаду. Утім після розмови дав згоду на кілька портретів.
Яссір Аббуд – командувач Південної частини Вільної сирійської Армії. За словами, генерала, під його контролем знаходиться 8 000 повстанців і 70% території Південної Сирії. Це місто Дераа з околицями і населенням 1.2 мільйони. Колишній полковник Сирійської армії залишив лави у жовтні 2011, до цього ж прослужив у війську 25 років, 17 з них у Лівані. Аббуд – лідер групи, якій вдалося перевезти до Йорданії колишнього прем‘єр-міністра Сирії Рійяда Хіджаба – найвищого представника влади, який зрікся чинного режиму. Як стверджують повстанці, Яссір Аббуд є третім у списку ворогів сирійського режиму. Утім, цей перелік є неформальним.
З чого почалася ваша боротьба?
Повноцінний збройний опір ми розпочали у лютому 2012. У Південній Сирії нас було близько 2000, сьогодні – 8000. Принаймні 85% повстанців – це цивільні, мешканці Дери й околиць. Решта – колишні військові. Спершу наша місія полягала у захисті населення, доставці опалення – особливо узимку і переправленні біженців через йорданський кордон.
За яких обставин ви залишили збройні сили Сирії?
Я на власні очі бачив, як під час демонстрацій розстрілювали людей, а також як снайпер поцілив у чоловіка, котрого я добре знав. Він просто йшов вулицею. Спочатку мешканці мого міста, Дераа, не вимагали зміни режиму, а лише покарати тих, хто катував дітей, який заарештували за антиурядові гасла. Але по мітингуючим відкрили вогонь.
Ви говорите про березень минулого року, тоді як стали дезертиром наприкінці жовтня 2011? Чого ви чекали півроку?
Я сподівався, що все нормалізується, а уряд щось зробить. Іншалла. Я був частиною системи 25 років, тож на початку і сам вважав, що хтось ззовні маніпулює масами, аби зруйнувати Сирію. Деякі члени парламенту намагалися домовитися з керівництвом держави, щоб президент приїхав у Деру й зустрівся з людьми. Цього могло б достатньо. Та останньої хвилини люди Ассада відмовилися, бо вважали це поступкою, ударом по престижу керівника держави. Тоді я зрозумів, що між людьми і владою існує стіна, а єдина ціль Башара будь-якою ціною залишитися у своєму кріслі.
Ви 25 років були частиною системи, проти якої нині воюєте. Чому ж тоді люди не виступили проти влади раніше?
Сирія була такою ж авторитарною державою як Куба, Північна Корея чи Радянський Союз. Ми просто не могли уявити, що можна жити за іншими правилами. У школах й університетах нам розповідали про єдину можливу партію Баас. Нас виховували як арабських націоналістів, які мали протистояти Ізраїлю. Ну і ми цінували свою стабільність. Особливо зважаючи на жахливі події по сусідству: війна в Лівані, війна з Ізраїлем, ірано-іракське протистояння, вторгнення у Кувейт, знову Ірак, Ліван… Коли у 2000 році помер Хафіз Ассад, і владу успадкував молодий Башар, з‘явилася надія. Він справді розпочав деякі реформи: зменшився тиск над медіа, розширилися права малого бізнесу. Однак ці зміни тривали усього три роки. Потім послаблення припинилися.
Ви отримували накази стріляти у неозброєних людей і застосовувати тортури? Якщо так, то хто їх віддавав?
Під час демонстрацій я мав підкорятися керівникам служби безпеки, а не звичному військовому командуванню. Тоді ці люди були з нашого регіону. Ми мали бути присутніми на вулицях. Згодом нам наказали відкривати вогонь по будь-якій групі з трьох людей, якщо ті не погодяться розійтися. Я мав або дослухатися, чи постати перед військовим трибуналом, або ж ризикував життям. Відмова виконувати накази під час надзвичайного стану – серйозне порушення. Я не погодився застосувати зброю, і наприкінці минулого літа мене заарештували. Я провів місяць й двадцять сім днів у підвалах Служби Безпеки нашого міста.
Чому ж вас відпустили?
Звільнення заарештований військових було однією з вимог шейха Ахмеда Сійясана. – дуже впливово релігійного лідера. Цьому старому сліпому чоловікові довіряє мало не кожен мешканець Дераа. Ми вважаємо його хрещеним батьком революції. На початку конфлікту саме він від імені громадян вів перемовини із місцевою владою, щоб та відпустила затриманих дітей. Цього разу шейха Сіясана примусили виступити по державному телебаченню, і сказати, революція антидержавна, закликати припинити мітинги і дослухатися до керівництва країни. Завдяки такому «зізнанню» нам дозволити вийти на свободу. Утім, я позбувся звання полковника, став рядовим, і мав скласти зброю. Це стосувалося усіх військових сунітів, які симпатизували протестам.
Чи обговорювали ви зі своїми колегами розстріл мирних демонстрантів? Особливо із тими, хто погоджувався виконувати накази?
Якось я попросив одного із командирів дозволити мені просто поговорити з людьми на мітингу й попросити їх розійтися. Той не дозволив, наполігши, що демонстранти вороги держави, агенти США чи Моссаду. Я пояснював, що знаю багатьох – це люди наших країв – брати, родичі, сусіди. Для військового командування це питання не національності, а ідеології. Незгодний із президентом більше не сирієць, а зрадник, який заслуговує на смерть.
Чому саме ви очолили південний підрозділ Вільної сирійської армії?
Я був одним із перших офіцерів-дезертирів і мав найвище військове звання у нашому регіоні – полковника. Ми починали спротив із невеличкою групкою людей. Після низки успішних операцій вирішили, що час об‘єднуватися. У Сирії обов‘язкова дворічна повинність, тому більшість чоловіків уміють користуватися зброєю. Та все ж вони цивільні, я мав організувати військову структуру, розробити правила.
Є чимало доказів того, що у Сирії воюють бойовики з Афганістану, Пакистану…
Під моїм командуванням іноземців немає. Тільки сирійці переважно з нашого регіону. Жодних афганців, пакистанців і навіть арабів. Я чув такі звинувачення, але в нашому випадку вони не мають підґрунтя. Дехто каже, що у повстанців бороди, як у ісламістів. Бачите, в мене теж є борода, але я просто не маю часу щодня голитися. Все ж додам – в Сирії війна. Ніхто не може зупинити іноземців, які хочуть потрапити на нашу територію.
Хто вас фінансує? Чи отримуєте ви гроші з-за кордону?
Дера один з найбільших сільськогосподарських регіонів Сирії, тому базові речі ми отримуємо від наших родин. Звісно, це відносно дрібниці. Чимало сирійців мають родичів за кордоном, які й утримують своїх близьких. Мій брат бува власником ювелірної крамниці в Бухаресті і присилав мені гроші, аж поки його не вбили під час візиту в Деру. Я маю рідних у країнах Перської затоки. Там, і зокрема у Саудівській Аравії, чимало дуже заможних сирійців – мільйонерів, власників великих компаній. Їхня фінансова допомога суттєва. Окрім того, тамтешні сирійці збирають пожертви. Чимало арабів нам співчувають. Та ми не приймаємо грошей від закордонних урядів.
Звідки ви берете збою?
Коли ми тільки-но залишили армію, ми з групою із 5-7 людей організовували операції, щоб пограбувати військові склади. Ми купували зброю у тих хто мав її вдома. Насамперед на чорному ринку. Так зажди можна було привезти зброю контрабандою із Лівану.
Яка ваша мета сьогодні?
Ми не хочемо контролювати Сирію, а звільнити її. Ми хочемо позбутися Башара Ассада і його найближчих прибічників, зокрема відповідальних за вбивства. Нам байдуже алавіти вони чи суніти. Наприклад, один з наших найбільших ворогів – суніт родом із Дери. Є ті, хто вважає, що головне – замах на Ассада. Я б не казав, що ціль Вільної сирійської армії – убивство таких-то людей. Це передовсім повалення диктатури.
Уявімо Ассада більше немає. Що далі?
Найбільше я турбуюся про розбрат у суспільстві. Найперше завдання – захистити людей усіх різних етнічних і релігійних груп – алавітів, християн, друзів. Важко пояснити тим, хто втратив братів, батьків, дітей, що все гаразд. Майже у кожного сирійця загинув хтось із близьких. Люди в жалобі й хочуть помсти. Є ті, хто думає: якщо ти алавіт, значить прислужник. Для мене ж усі сирійці рівні. Ми, як організована група, маємо не допустити хаосу й братовбивства у період безладдя, поки не буде обрано новий демократичний уряд.
Чи можна зупинити кровопролиття без зброї?
На жаль, ні, і це не наш вибір. Громадянська війна у розпалі. У Сирії немає жодної потужної політичної партії, наш парламент – фікція. Так само ми не можемо дозволити Ассаду утекти, а найвищим військовим чинам скласти зброю, як це відбулося у Єгипті. Сирійський режим – це не тільки Башар. Це складний механізм. Я знаю цю систему із середини. Сирійська влада могла контролювати політиків навіть у сусідньому Лівані, де я прослужив 17 років. Якщо тільки Башар і кілька політиків залишать країну, режим може легко відродитися.
Ви наполягаєте, що проти чинної влади виступає більшість сирійців. Тоді чому військовим ось уже півтора роки вдається утримуватися при владі?
Сирійці усередині країни впевнені, що Башара все ж буде повалено. Сирійська верхівка не змогла б залишатися такою сильноюбез підтримки Ірану, Хізболли, Росії. Світ має усвідомлювати, що нестабільна Сирія – несе ризики для усього регіону. Наприклад, нинішні Іранські та Сирійські режими дуже близькі. І поки Башар при владі, чи поки Сирія залишається слабкою, Іран може використовувати нашу державу як власну територію.
Чого ж хоче Вільна сирійська армія? Як ви координуєте свої цілі?
У нас немає формальної структури. Все ж лідери різних груп погоджуються, що ми не хочемо зруйнувати інфраструктуру, яка існує в країні. Нам потрібна важка зброя, безпольотна зона, аби воювати самотужки без іноземного втручання. Є сирійці, як кажуть «хай приходить Америка, аби тільки позбутися Асада», є араби, як вважають, що найголовніше – це розгромити сирійcьку армію. Командувачі Вільної сирійської армії мають іншу думку. Ми не можемо дозволити знищити збройний комплекс Сирії, який протягом років створювався за гроші громадян. Наша країна знаходиться у неспокійному регіоні і ми можемо залишитися без армії. Нам доведеться відбудовувати країну з нуля. Не можна гаяти час і сили на відновлення армії, коли є інші пріоритети – освіта, охорона здоров‘я.
Чого ви чекаєте від міжнародної спільноти?
Геть нічого. Якщо міжнародна спільнота хотіла б втрутитися, вона б уже давно це зробила, як із Мубараком у Єгипті. Захід втратив вплив на Ассада. Запізно. Великі країни зацікавлені у м‘якій зміні влади у Сирії і передачі її іншим. Вони підшукують, з ким саме із сирійців можна було співпрацювати стосунки. Їм байдуже, що щодня гине майже 200 сирійців, загалом понад 30 000, що кожного дня тисячі людей вимушені тікати з країни, а мільйони будинків зруйновано. Понад рік сирійці просили допомоги й не отримали. Тепер ми не бачимо сенсу у таких проханнях.
So Far, So Close 
Leave a comment