Я б написала про Палестину, потрапивши куди розумієш, чому цей шмат землі нікому не дає спокою і не тільки тому, що це одна з найкрасивіших арабських країн, де мені довелося побувати. Я б написала про дивовижний The Freedom Theater – театр в таборі біженців у Дженіні. Я б написала про Захарію Зубейді – одного з засновників театру, останнього з дітей Арни, у минулому лідера Бригад мучеників Аль-Акси, котрий склав зброю, бо мистецтво потужніше за будь-яку зброю, і разом з геніальним ізраїльським актором Джуліаном Мер-Хамісом, сином однієї найважливіших ізраїльських право захисниць Арни Мер-Хаміс, створив цей театр. Захарія уже 4 місяці знаходиться у в‘язниці, хоча жодні звинувачення проти нього не висунуто, а позавчора оголосив голодування без їжі в води, а значить, якщо його не випустять, йому лишилося днів 8-10. І тому і так маючи на все про все тут менше 48 годин я з самого ранку замість інтерв‘ю допомогла перекладати російською прес-реліз із закликом для дії.
Я би написала про Амман, де чомусь розумію, що хвилини щастя можуть приносити такі речі, як от уперше в житті вигулювати собак і робити це щовечора у пальмово-піщаному парку на схилі Хусейна. А ще в тому, щоб прокидатися просто неба посеред міста на виставленому надворі дивані під симфонію звуків – завивання Кебріте і Ярда, муркіт Зули – чорної кицьки і єдиної у світі, на яку в мене немає алергії, від гуркоту автобусів, що з самого ранку вирушають в різні кутки цього піщаного королівства з автостанції Абдалі під самісіньким схилом, ринку поряд із автостанцією, від літаків, гелікоптерів, а головне трьох намазів – близько третьої, п*ятої і дев‘ятої…. Головне не розуміти, що співає муедзин. Тоді заклик до молитви викликає дивне відчуття. Інколи слухаючи музику в навушниках хотілося, щоб вона зазвучала на все місто. Виявилося, муедзину під силу перетвороти місто на сцену з фільму із саундреком – коли всі мешканці чують одне й те саме і рухаються в такт. Іслам тут ні до чого, просто у дзвони ніколи не зазвучать голосом людини.
Але пишу про інше, а саме важливі і ні збіги й випадковості, які почалися з першої хвилин першої мандрівки в Амман. Тоді першу людину, яку я зустріла дорогою з аеропорту виявилася шведка з невеликого міста Оребро, де я провчилася рік. Історії про збіги розповідати особливо складно, бо нерідко вони надто довгі і рівні. Все ж саме тут після шести років, я зустріла свого товариша-йорданця, з котрим провчилася в тому самому Оребро. Несподіванка в тому, що Рамі ще тоді в 2005 переїхав до Швеції і приїздив хіба раз на кілька років. Ми перетнулися випадково – він приїхав на якусь конференцію, і тому будучи корінним аманцем на відміну від мене жив у готелі, не мав місцевого номера телефону. Мені довелося витягати його з його туристичного району в Аль-Вебдех і водити сходами, щоб він всівся грати із хлопцями на одній із моїх улюблених площ.
В Аммані я перестала дивуватися, що проходячи повз і зайшовши в місцеву хіпстерську кав‘ярню, щоб купити квиток на улюблену Mashrou Leila – гурт із Бейрута, яка після двох років перерви приїздить в Амман саме напередодні мого від‘їзду. Поки я пояснювала офіціанту, що уперше почула Mashrou Leila півроку тому сидячи у цій же кав‘ярні і побігла вниз запитувати назву – власне у цього ж хлопця. І навіть показала йому запис його ж рукою у моєму старому блокноті ‘Jordan’.
І я геть не здивувалася, що поки я говорила з офіціантом мій одногрупник зустрів своїх старих а виявилося спільних знайомих, а саме репера Тарека, з котрим я мала зустрітися наступного дня, щоб передати вітання від реперів з арабських земель. Тим паче не здивувалася, коли дізналася, що мій одногрупник років десять грав на ударних із Тареком (відтоді вони не бачилися), а ще у нього те й саме ім‘я і прізвище, як у нинішнього ударника Тарека. І коли наступного дня я сідала до Тарека в авто, і тіє ж миті по радіо на станції альтернативної музики заграла жахлива пісня в стилі шансон з текстом із єдиного слова «Наталія», і Тарек сказав «дивися, який дивний збіг», я відповіла, що геть не здивована, бо саме із цих збігів складається моє життя останні півроку. «І Твоє?» Виявилося, не лише моє. Тож замість того, щоби просто віддати Тареку Esquire із його фото, ми дві години проговорили про збіги і випадковості, які з нами постійно трапляються. Тим паче наступного дня я їхала у Дженін – рідне місто Тарека, де досі живе його бабуся. Єдине на що я не звернула уваги, коли повернулася до свого будинку зустріла досі незнайомого музиканта – одного із найкращих виконавців уд (дався мені цей інструмент), котрий сказав, що він один з найкращих друзів Тарека. Просто в Аммані кожен використовує можливість сказати, що він друг Тарека. Скоро і я почну.
Не здивувалася, а обурилася, образилася, роздратувалася… Можливо від утоми, можливо від образи на всіх тих, хто обіцяв і навіть близько не думав виконувати обіцянку, коли наступного ранку довідалася, що мій товариш – молодий палестинський режисер, що живе між Амманом і Єрусалимом (котрий лишився місті тільки тому, що Канадське посольство не видало йому візу, щоб поїхати на фестиваль у Торонто, де мала відбутися прем‘єра його фільму ), вирушив в Палестину сам, не дочекавшись мене, хоча напередодні ми домовилися вирушити разом, щоб разом перейти хоча б першу частину кордону. Дженін розсташовано на самісінькій півночі Західного берега, і хоча до нього недалеко, треба спершу маршруткою дістатися Йорданського кордону, потім автобусом доїхати до Ізраїльського, пройти його із двома іранськими візами у паспорті, далі пересісти в автобус до Єрихона, пройти палестинський контроль (найгуманніший з усіх),?і далі пересісти у спільне таксі до Дженіна. Складно лише вперше, тому хотілося компанії. Тим паче до останньої миті я сподівалася поїхати в Дженін із дівчиною з театр, котра також цього дня мала їхати з Аммана, але за 2 дні до від‘їзду пропала. Зателефонувала вона, коли я вже спакувала речі і думала виходити з дому. Незрозуміло чому речі я лишила і поїхала в місто з‘ясовувати, чи таки ще є шанс поїхати разом. Виявилося, що вона щойно повернулася із Тунісу і затримається в Йорданіт. Здавалося, ранок був найгіршим, особливо, коли таксист повіз мене в іншу частину міста і дивлячись на лічильник я мала час подумати:
– якого дідька мій товариш поїхав раніше, хоча я була готова виїжджати з ранку, йому треба було спуститися з другого поверху на перший;
– чому я сама не піднялася і не подзвонила раніше;
– чому я так поспішала і не взяла з собою речі і замість того, щоб їхати на кордон кружляю містом;
– врешті решт, чому я так сподівалася на компанію. Якби ж знаття, то виїхала з самісінького ранку, як мені і радили.
Я мала забігти в будинок на дві хвилини, щоб забрати рюкзак. Наш завалений сміттям схил горів. Горів незле. В будинку мертвим сном спали 5 людей, котрі вляглися, як мені здалося в 7-ій годині ранку. Одного із господарів я розбудила, згодом прибігли сусіди, потім вони викликали пожежників. Схил зайнявся через будівельнків, які щось ладнали внизу.
Я дуже добре розумію, що сусіди б все одно прибігли, що вогонь навряд чи дістався мойого дивану просто неба чи звалених на веранді і ще не розвішаних після переїзду картин. Навряд сталося щось серйозне. Вогонь просто спалив сміття. Очистив територію. Зате я позбулася відчуття провини, що я все так погано спланувала, тож мені довелося повертатися туди, де я б не мала бути вже кілька годин.
So Far, So Close 
One Response to “Surrounded Yet Not Surrendered”